Нарбут Величний. Митець, що створив естетику незалежної України в 1918-му році

Георгія Нарбута вважають «батьком» школи графічного дизайну в Україні. Митець створив естетику незалежної України в 1918-му: проєкт герба, гроші, марки, зразки військової форми, зразки державних печаток, нову українську книжку, та залишив цілу школу художників, які слідували його стилю до сьогодні. Цього року у Видавництві РОДОВІД побачив світ збірник Нарбут. Студії. Спогади. Листи. [Реконструкція знищеного 1933 року «Нарбутівського збірника»].

Задумали цю мистецьку монографію ще за життя митця. 1920‑го року у віці тридцяти чотирьох років Георгій Нарбут несподівано помер. Після його посмерних виставок 1922‑го (Петербург) і 1926‑го (Київ) років створили Комітет з підготовки «Збірника», замовили статті найвідомішим мистецтвознавцям. Довго готували, але через безгрошів’я й драму комуністичної цензури, «Нарбутівський збірник» надрукували лише 1933‑го року. І одразу в друкарні… знищили весь наклад. Головна причина: на той час були репресовані майже всі автори, а дехто й розстріляний.

Видавництву РОДОВІД вдалося відтворити «Нарбутівський збірник», доповнивши його кількома текстами — спогадами друзів і колег, в тому числі Ольги Карпенко-Глеваської. Саме уривки х її спогадів ви і можете прочитати нижче.

Також завітайте на сайт, присвячений Георгію Нарбуту, і подивіться фільм «Брендарі» режисерки Надії Парфан про школу графічного дизайну в Україні.

Георгій Нарбут
Кожна обкладинка першого накладу, видрукуваного за підтримки УКФ, а тепер і другого накладу має УНІКАЛЬНУ обкладинку, згенеровану за допомогою алгоритму з різних творів Нарбута, фрагментів фото та тексту. Кожен екземпляр має свій варіант обкладинки, адже оригінальне видання не збереглося у повному вигляді, тож і відновлена книжка теж не матиме єдиного вигляду.

Почну насамперед з опису зовнішності самого Г. І. Високий на зріст, повний, майже зовсім лисий, не дивлячись на молоде, кругле, рожеве обличчя, абсолютно голений, з маленькими бачками на скронях, з великими чорними, злегка вологими, очима, добрими і дуже ласкавими, як у дитини, Г. І. справляв надзвичайно приємне враження. Псувала його тільки подвійна верхня губа, яка показувалася кожен раз, як він сміявся. 

Одягався він взимку завжди трохи під минуле століття – картаті сірі штани, візитка, краватка бантом. Він запевняв сам, що дуже схожий на Чічікова, хоча до останнього часу зберігав костюм Онєгіна, в якому вражав глухівське товариство на маскараді кілька років тому. Але тоді він не був лисим, а полисілий Онєгін став Чічіковим. У цю ж мить на Г. І. була якась незвичайна толстовка (втім, точно такі ж були і на трьох його братах – дуже довгі, якогось брудного кольору і в страшенно велику клітинку). Було видно, що і костюм такий – теж Жоржева штука.

[…]

Георгій Нарбут
Стогривнева купюра, 1918, Георгій Нарбут
Георгій Нарбут
Проєкт вбрання хорунжого, 1918, Георгій Нарбут

Віра Павлівна, дружина Г. І., називала його урочисто повним ім’ям – Георгій, ймовірно, привчаючи всіх до цього його нового імені, оскільки до одруження він був аж ніяк не Георгій, а Єгор Нарбут, як і підписував усіх ранні роботи. Змінив же він своє ім’я з двох причин: «Георгій» – гарніше і більше подобалося дружині, а потім «Єгор» – ім’я кацапське, а на кацапів він сердився за те, що в Петербурзі йому не дозволили видати українською мовою якихось 30 українських гербів, які він намалював, а С. М. Тройницький описав. Там, пам’ятаю, був наш герб, герб самих Нарбутів та інших наших знайомих.

Привітавшись з нами, Г. І.  показав нам свою акварель і з різними жартами і примовками почав пояснювати, що вона означає, і складалося враження, що він сміється і над собою, і над сюжетом, і над замовником:

— Ось я їм тут орляку підпущу. А тут, як ви думаєте, якого б кольору пустити?

Мене завжди безмежно вражала його манера працювати. Перш за все він не любив, коли в кімнаті нікого не було, – забирав свої фарби і вирушав туди, де були всі, тому частіше за все, майже завжди він працював у їдальні.

Якщо ж виходило так, що він залишався на самоті, то починав голосно повторювати якийсь вираз, очевидно, під кінець навіть не розуміючи його значення. Але, в такт чи повторюваним словам чи своїм думкам, він кивав головою, роздивляючись і повертаючи свій малюнок з усіх боків. Якби у нього була хоч крапля слуху, він, імовірно, під час роботи наспівував би собі під ніс, але у нього не було навіть натяку на слух, тому його задовольняло повторювати що-небудь співуче.

[…]

Георгій Нарбут у Нарбутівці
Нарбутівка, 1913 (на фото Нарбут в центрі). Під час відпочинку в Нарбутівці митець любив виряджати гостей у дивні костюми – і шив їх власноруч!
Після рибалки. Георгій Нарбут, Володимир Чемберс, Сергій Тройницький, Олександр Яковлев с. Надежино, 1913. Мистецтвознавець Сергій Тройницький згадував, що на відпочинку в Надежино вони рибалили, пускали зміїв, влаштовували прогулянки на конях і в човні, а одного разу Нарбут вирішив намалювати на білих стінах портрети чотирьох друзів, а також дерево родоводу на всю стіну. До Збірника увійшли спогади Тройницького про петербурзькі роки Нарбута.
Це Нарбутівка – хутір батька Георгія Івановича Нарбута. Сам Георгій Іванович живе тут з дружиною і дитиною тільки влітку, а взимку – в Петербурзі, але він любить свою Нарбутівку.

Минулого року, коли він отримав за Георгіївський Статут досить великі гроші – щось близько десяти тисяч рублів, – він купив старовинну вітальню з червоного дерева, підібрав до неї старовинну оббивку, купив люстру в стилі ампір, обклеїв стіни стильними також шпалерами, висадив і рослини у саду. І все це напівжартома – «Ампіряку, – каже, – яку задав!» І при цьому махає рукою і сміється.

Ми живемо за чотири версти від них і бачимося майже щодня. Ось і зараз ми приїхали за нарбутівськими мешканцями, щоб потягти їх до себе. Денні роботи закінчено як у них, так і у нас. Вечори ми звикли проводити майже завжди разом – хто співає, хто грає, хто просто розмовляє, але без Георгія Івановича нудно, – більш веселої, товариської і добродушної людини я ніколи не бачила.

Не проходячи через кімнати, ми заходимо в маленьку хвірточку і через сад потрапляємо на балкон. Уся сім’я вже в зборі, усі відпочивають перед вечірнім чаєм, тільки Г. І. ще не склав свої фарби.

Він малює обкладинку для «Лукомор’я». За кілька днів до цього – був травень 1915 року – Італія оголосила свій вступ у війну, і Г. І. взяв це за сюжет своєї обкладинки. Вона увійшла потім в ту серію його робіт на воєнні теми, які особливо вирізнялися на виставці «Мир Искусства» наступної весни і були викуплені вже не пам’ятаю яким музеєм. Починалася ця серія алегорією «Лемберг знову Львів».

Георгій Нарбут
Літера А, аркуш з «Української абетки», Георгій Нарбут
Георгій Нарбут
Еней та його військо, Георгій Нарбут

З приводу виступу Італії сталася в Нарбутівці ще одна подія. Жоржу (так ми зазвичай називали Г. І.) хлопчаки принесли за рубль ціле відро хрущів, – їх в цю пору року завжди безліч. Ось він зачинився у себе в кімнаті і до вечора не виходив, все чимось був зайнятий. 

Виявляється, він поробив для кожного хруща маленький прапорець – усі прапори воюючих держав, – і на соломинках вставив ззаду в кожного жука. Потім, коли ми ввечері зібралися пити чай, він теж прийшов з вельми задоволеним виглядом і приніс чимось накрите відро, всередині якого щось дивно гуло.

 — Ось я вам що покажу зараз!

З цими словами він відкрив це своє відро, і – о жах! – на нас полетіли десятки хрущів, попадали на нас, на стіл, заплуталися у волоссі. Ми були дуже обурені: завжди Жорж якісь дурниці вигадає. А він був невимовно радий, просто помирав від сміху.

Ну ось, як тільки ми увійшли, Г. І. схопився і розкинувши, як для обіймів, руки, пішов нам назустріч:

 — Кого я бачу!

Розмовляв він завжди чи то ламаною українською, чи то ламаною російською мовою, але в загальному так, ніби він говорить навмисне. Називав усіх найнеймовірнішими іменами, – Сергія Миколайовича Тройницького кликав, наприклад, Тройніконом, Білібіна – Білібоном, брата мого Сашу – Сашакой, і так всіх без винятку. Тільки мене шанобливо називав «Пульхерією Іванівною» або говорив: «Ольга Данилівна, душа моя», а іноді менш шанобливо – «філантропіца», при цьому додавав, махнувши рукою: «Яка нісенітниця!». 

Його ж самого звали вдома Жорж, серед друзів – Жоржака, Жоржевич або Нарбутяка, тільки я називала його Жоржиночкою, запевняючи, що він такий товстий, червоний, ставний, як жоржина у квітнику, особливо коли він був у форменому кашкеті з червоним обідком (форма Департаменту Герольдії при Сенаті). За цей кашкет ми завжди боролися, так як я запевняла, що носити його незручно і не пасує пристойній людині взагалі, так само як дворянський кашкет носили лише геть зубожілі дворяни, ніби нею бажали довести свою дворянську гідність.

— А я хочу виявити петроградського чиновника. – відповідав Жорж і, страшно задоволений своєю штукою, реготав.

[…]

Більше про Георгія Нарбута читайте в книзі «НАРБУТ. Студії. Спогади. Листи [Реконструкція знищеного 1933 року «Нарбутівського Збірника»]» Видавництва РОДОВІД

Історія «Нарбутівського Збірника» драматична. «Нарбутівський Збірник» надрукували 1933 року і одразу знищили в друкарні весь наклад через те, що на той час були репресовані майже всі автори, а дехто й розстріляний.

Щасливе завершення історії сталося лише 2020 року. З ініціативи доктора Сергія Білоконя Видавництву РОДОВІД вдалося відтворити «Нарбутівський Збірник», доповнивши його кількома текстами — спогадами друзів і колег, у тому числі Василя Кричевського, Миколи Зерова, автобіографічними уривками, статтями мистецтвознавців середини ХХ століття, листами, а також вступною статтею Сергія Білоконя. Видання містить понад 300 ілюстрацій на 408-ми сторінках. Серед авторів — Федір Ернст, Стефан Таранушенко, Еріх Голлербах, Володимир Січинський та інші.

Наталя Гузенко / Наталья Гузенко
[email protected]

Засновниця проєкту Amuse A Muse