Примаченко та Білокур. Дві жінки в патріархальному світі радянського мистецтва

Монотонний пейзаж пафосного сталінського соцреалізму пожвавлюється на маргінесах. Дивовижним острівцем художньої свободи стає так зване народне мистецтво — централізовано підтримувана й культивована творчість «вихідців із народу», які не здобули профільної художньої освіти. 

У системі координат радянської влади творчі досягнення сільських жителів мали не лише відбивати розмаїття культур усередині СРСР, а й правити за втілення сталінського гасла «жити стало краще, жити стало веселіше». Настільки веселіше, що вже навіть прості селяни мають досить вільного часу і беруться за пензлі. 

Так пише про народне мистецтво Аліса Ложкіна,  авторка книги «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.» (Видавнцтво ArtHuss), уривок з якої ви знайдете нижче.

Нещодавно у видавництві ArtHuss за підтримки Українського культурного фонду вийшла друком англійська версія книжки. Вже зараз англомовні читачі зможуть почитати її за цим посиланням.

Чорний звір, Марія Примаченко
Чорний звір, 1936, Марія Примаченко, Музей українського народного декоративного мистецтва, Фонд «Творча спадщина родини Марії Примаченко»

В Україні найяскравішими представницями «народного мистецтва» стали дві жінки — авторка метафізичних квіткових композицій Катерина Білокур та самобутня візіонерка Марія Примаченко. Біографії цих художниць, рідкісних жінок у відверто патріархальному світі радянської художньої еліти, — наочний приклад того, наскільки далекою була реальність від сталінського «жити стало веселіше».

Сталінський грандстиль — це мистецтво, створюване чоловіками про чоловіків. Жінки в ньому в кращому разі грають роль ефектної масовки. Народне мистецтво стає нішею, де рівне, а то й панівне право голосу здобувають жінки.

Традиційно саме жінки займалися вишивкою, килимарством, декоративним розписом сільських хат-мазанок і печей — прадавнім українським ремеслом, що відчутно вплинуло на авангард і станкове народне мистецтво радянського періоду. Із декоративного розпису хат у ХХ столітті розвивається славнозвісний петриківський розпис — багаті рослинні орнаменти, відомою авторкою яких за радянських часів була Тетяна Пата.

Розквіт у радянській Україні народного мистецтва — це не лише наслідок ідеологічних пріоритетів держави, а щонайперше спадок, який дістався радянському офіціозу від авангарду. Активні взаємодія і взаємовплив передових течій мистецтва з народною традицією почалися ще зі співпраці авангардистів з артілями сіл Скопці й Вербівка в першій половині 1910-х років. 

Вербівка. Подушка з орнаментом Казимира Малевича
Фрагмент експозиції другої виставки «Вербівки». У центрі – подушка з супрематичним орнаментом Казимира Малевича, 1917. Фото: Олівер Сейлер. З колекції Шарлоти Дуглас, Нью-Йорк

Ці артілі було зорганізовано для відродження традицій вишивки й килимарства. Тут працювали Олександра Екстер, Євгенія Прибильська, пізніше Казимир Малевич. Авангардисти створювали ескізи, що їх втілювали в життя народні майстрині. Супрематичні шарфи, подушки, килими, сумочки, виготовлені в українських сільських артілях, успішно продавалися в Полтаві, Києві, Москві й Берліні. 

У Скопцях під впливом Екстер і Прибильської сформувалася Ганна Собачко-Шостак — оригінальна художниця, майстриня декоративно-прикладного мистецтва. Вона поєднала у своїй творчості народні традиції й елементи авангардистської мови. Майстерні стануть своєрідною «кузнею кадрів» майбутніх зірок народного мистецтва радянського періоду. 

У Скопцях під керівництвом Євгенії Прибильської й за дієвої участі Олександри Екстер поряд з Ганною Собачко-Шостак формується ще одна майбутня знаменитість — Параска Власенко. У Вербівці разом із керівницею майстерні Наталією Давидовою, Олександрою Екстер і Казимиром Малевичем працює Євмен Пшеченко. Його роботи 1915 року експонували на підсумковій виставці вербівської артілі в московській галереї Лемерсьє поруч із творами Олександри Екстер, Казимира Малевича, Івана Пуні, Ніни Генке-Меллер і Євгенії Прибильської. 

В аналогічному контексті у Вербівці визріває ще один автор — Василь Довгошия, про якого збереглося мало інформації. У 1920-х роках критики пояснювали оригінальність його робіт знайомством із мистецтвом Японії, де художник нібито побував під час російсько-японської війни 1904–1905 років.

Кінь, Василь Довгошия та Євмен Пшеченко
Кінь, 1925, Василь Довгошия та Євмен Пшеченко, Національний музей українського декоративного мистецтва
Гримуча суміш давньої традиції розпису сільських хат і досвіду створення супрематичних вишивок, архаїчний космізм, помножений на авангардистські впливи, дають життя одному з найцікавіших феноменів в історії українського модернізму — «народному сюрреалізму».

Пік першої хвилі цього явища — 1920-ті роки. Зрозуміло, що формально про жоден сюрреалізм не йдеться. Діяльність художників цього плану — Євмена Пшеченка і Василя Довгошиї — відбувається під грифом «народного мистецтва». За цілісністю, свободою мислення і самобутністю образотворчого космосу ці художники дають фору більшості так званих професіоналів.

1935 року в розореній Голодомором Україні починають готувати Першу республіканську виставку народного мистецтва. У лютому 1936-го її експонували в Києві, у липні того року відкрили в Москві, а потім у Ленінграді. 

З метою створити роботи для виставки на території Києво-Печерської лаври організували Центральні експериментальні майстерні при Київському державному музеї українського мистецтва. Сюди з усієї України звозять талановитих народних майстрів. 

Зелений слон, Марія Примаченко
Зелений слон, 1936, Марія Примаченко, Музей українського народного декоративного мистецтва, Фонд «Творча спадщина родини Марії Примаченко»

У колективній творчості вони розвивають свої навички і здобувають додаткові знання. До роботи залучено найкращих художників-професіоналів. Серед них модерніст і давній шанувальник народного мистецтва Василь Кричевський, театральний авангардист Анатоль Петрицький, потужний графік Василь Касіян. Композицію в майстернях викладає Ганна Собачко-Шостак. 

Крім того, у майстерні потрапляють виходець із гончарської династії, скульптор Іван Гончар, учасниця вербівської авангардної артілі Параска Власенко та молода художниця, яка сприятиме другому народженню «народного сюрреалізму», майстриня розпису сільських хат, вишивки й виготовлення декоративних фігурок із хліба Марія Примаченко.

Широкий загал знає Марію Примаченко як унікального самородка, художницю-самоуку, бабусю в хустці, яка писала шедеври у далекій сільській глушині. Почасти авторкою цих міфів була сама художниця, яка, повернувшись у рідне село, десятиліттями ретельно культивувала цей образ.

За радянських часів проста народна хустка й показово сільський спосіб життя були хорошим захистом від багатьох ідеологічних негод. Проте Марія Примаченко і її унікальний космос з’являються не на порожньому місці. Вони виростають із потужної народно-авангардної школи, що їй ще на початку ХХ століття дали поштовх Євгенія Прибильська й Олександра Екстер. 

І звичайно, важко назвати самоукою людину, яка два роки пліч-о-пліч пропрацювала з художниками рівня Кричевського й Петрицького, а потім співпрацювала з кіностудією в Києві. Кращі роботи Примаченко створено по свіжих слідах спілкування з видатними модерністами й народними митцями. 

Рибний цар зловив одуда і радий, Марія Примаченко
Рибний цар зловив одуда і радий, 1983, Марія Примаченко, Фонд «Творча спадщина родини Марії Примаченко»

Повернувшись перед війною в рідне село, художниця до кінця життя працювала в упізнаваному стилі і створила цілий світ, що вплинув не лише на українське образотворче мистецтво, а й на дизайн, моду та масову культуру.

Найгеніальніші альбоми, населені фантастичними, цілком у дусі сюрреалізму, персонажами, Марія Примаченко створила у 1936–1937 роках і майже одразу отримала за них всілякі офіційні бонуси. Якщо згадати атмосферу кривавого 1937-го, коли відбувалася розправа над бойчукістами, що дозволили собі інтерпретувати народне мистецтво, то парадоксальний збій програми чи, навпаки, програмна двозначність радянської художньої системи особливо вочевиднюються. Затишна аполітична ніша декоративно-прикладного мистецтва, завдяки якій свого часу вижило й здобуло розголос мистецтво таких авторок як Марія Примаченко, водночас маргіналізувала його статус, надовго закріпивши за ним ярлик «наїву».

Квіти на блакитному тлі, Катерина Білокур
Квіти на блакитному тлі, 1942-1943, Катерина Білокур, Національний музей Тараса Шевченка

Катерина Білокур працювала в тяжкі сталінські роки і примудрилася зберегти майже повну автономію від ідеології. Вона ніколи не ходила до школи і ніде не вчилася малювати. Художнього ремесла, як і письма з читанням, вчилася сама. 

Білокур — приклад ставлення до дівчинки в небагатій селянській родині початку ХХ століття: займатися її освітою, а тим паче підтримувати її в прагнення стати професійною мисткинею, тут ніхто не збирався. Її крик «хочу бути художником!» — не пустопорожня поза, а життєва позиція людини, яка пожертвувала особистим щастям, щоби мати можливість займатися живописом.

Катерині Білокур пощастило вивчитися, ба більше, уже до кінця 1930-х вона привернула увагу мистецтвознавців. У 1941 році відбулася її перша виставка в Полтаві. Під час війни більшість ранніх робіт Білокур було втрачено, новий етап її творчості пов’язано з повоєнною добою.

Польові квіти, Катерина Білокур
Польові квіти, 1941, Катерина Білокур, Музей українського народного декоративного мистецтва

Роботи Катерини Білокур — це самобутній квітковий усесвіт. Художниця не пішла шляхом звичної народної декоративності і вважала за краще наполегливо працювати в дусі старих голландських майстрів. Екзистенційна напруга цих великих барвистих полотен створюється коштом пауз. Поміж радісних квіткових композицій зяють космічна порожнеча й пітьма. Ці квіти з’являються ніби нізвідки, із глибин світобудови їх приводить трепетний і сповнений бажання народжувати образи погляд художниці. 

Описуючи теорію ритму Олександра Богомазова, Дмитро Горбачов помітив його зв’язок із традицією народного орнаменту, де пластичне напруження чергується з інтервалами — зонами спокою. «Інтервал, велика пауза — то київська і ширше українська художня особливість, ознака степової ментальності. “Степ — це те, чого немає”», — жартував Майк Йогансен». Саме «те, чого немає», вселенський степ — головна дійова особа на картинах Білокур.

Катерина Білокур стала культовою постаттю ще за життя, але померла в злиднях. На відміну від обмилуваних владою ситих майстрів сталінського соцреалізму, народні художниці й художники отримували переважно почесні грамоти.

Дізнайтеся більше про українське мистецтво у книзі Аліси Ложкіної «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.» видавництва ArtHuss.

Книга провідної української кураторки та арт-критикині Аліси Ложкіної є спробою пов’язати у цілісний наратив історію розвитку вітчизняних образотворчих практик від зародження модернізму до наших днів. Як змінювалася мова мистецтва протягом останніх півтора сторіччя? У дослідженні подано короткий огляд центральних подій та явищ в українському мистецтві, а також розмаїтий ілюстративний матеріал, що охоплює десятки музейних колекцій, приватних зібрань, архівів художників та їхніх родин.

Наталя Гузенко / Наталья Гузенко
[email protected]

Засновниця проєкту Amuse A Muse